Вітаю Вас, Призывник! Реєстрація RSS

Каменярі-інфо

Субота, 21.10.2017
Головна » 2013 » Червень » 12 » «ДЗВІНКА ІДЕ НА СМЕРТЬ». Співаючи «Ще не вмерла Україна».
01:27
«ДЗВІНКА ІДЕ НА СМЕРТЬ». Співаючи «Ще не вмерла Україна».
Читайте! Поширюйте!
Ветеран УПА Йосип Кремінь розказав дуже зворушливу, жахливу та одночасно героїчну історію про дівчину, командира жіночого загону УПА, яка героїчно загинула в НКВДистській тюрмі. 
Оригінальний текст Йосипа Кременя:
Історію загибелі цієї мужньої дівчини я почув від одного з катів колишньої станіславської(нині Івано-Франківськ) тюрми. Час стер з пам’яті прізвище героїні. Але подвиг дівчини залишив у сердці глибокий слід. Десь у 60-хроках я проходив лікування в одному з санаторіїв. Саме там зустрів колишнього ката. Почув від нього цю трагічну історію. Може колись розкриються страшні архіви КДБ, загиблій дівчині буде повернено ім ’я і прізвище, стане відомою історія її боротьби за Україну, за її волю в рядах УПА. А сьогодні нехай буде так, як описую ту страшну правду - без імені героїні.
Щоденно, як тільки приходив мій сусід з обіду, випивав принесену заздалегідь пляшку горілки. Не роздягаючись і не роззуваючись, завалювався в ліжко і хропів-коли до ранку, коли до вечора. Років йому було під сорок, виглядав знищеною алкоголем людиною. Нав’язував компанію до алкоголю. З образою сприймав відмову, кажучи: «Что, піть со мной не хочеш, падло? Да ти знаєш, кто я такой? Со мной генерали счіталісь, а ти піть со мной не хочеш?!» Один раз, сп’янівши, сказав: «Ти знаєш, почему я п’ю? П’ю с тоскі, что-то мучіт меня, сосьот. Перед глазами постоянно люді, которих я лічно убівал».
-І не судили тебе за це?-запитую.
-Нє суділі. Ібо я бил особим человеком.
-Чого людям не розкажеш про кривду, яку робив?-кажу.
-Нельзя, подпіску давал. Я делал то, что пріказивала партія, понял?
Якось, добре випившись, він розповів про вбивство дівчини, яка постійно стоїть йому перед очима.
-Убівать научілся еще в «заградотрядє» под Сталінградом. Расстрелівал разних. Солдат своїх жалко било. А здесь убівать бандеровцєв-одно удовольствіє. Однажди в тюрму прівєзлі красівую молодую девушку. Поймалі стерву бандеровскую в перестрелке. Она уложіла полвзвода наших солдат. Расстрєляв все патрони с автомата, хотела взорваться гранатой, но граната не сработала-взялі жівой...
З його розповіді стало відомо, що дівчина була донькою священика, віком до 22 років. В УПА виконувала обов’язки провідниці жіночої сітки, навіть назвав псевдо-«Дзвінка». Говорив, що дуже була гарна. У пам'яті цього ката збереглись її голубі яскраві очі. Красиве ніжне обличчя. Довгі буйні чорні коси і струнка постать. Одягнута була в коротку шкірянку, в штанах. На ногах мала пасовані чоботи. Такою вона запам'яталась в той час, коли привели її до камери. Сміливість дівчини на допитах дивувала катів. Її відвага не тільки вражала, а й викликала додаткову лють при допитах. Знущанням над нею не було меж. Вона знала, що її вб'ють, тому стійко переносила нестерпні муки, нічого не виказувала.
-Как ми єйо только не мучілі: сначала білі телефоннимі плетнями. Вся кожа на пальцах рук полопалась, когда пріжімали дверью, -смакував подробиці кат.
-Забівалі гвозді в п'яткі. За волоси подвешівалі і так держалі. Кололі грудь, подвешівалі за ногі. Несколько раз теряла сознаніє, но нічого так і нє сказала. Отольйом водой-станет на ногі і кров'ю плюйот нам в ліца. Даже графіном одного стукнула. Потом в наручніках допрашівалі. Тройка осуділа єйо на смерть. Ісполнял приговор я і єщо несколько такіх, как я. В день ми убівалі по десять і більше человек. Ту дєвку-бендеровку убіть било поручено мне. Перед тем, как шол на дєло, випівал грам 200 водкі. Навеселе ето дєло, било дєлать лєгчє.
-Ну і що, ніхто не просився?-спитав я.
-Нєт. Розбітиє, поломанниє шлі, крєстілісь, молілісь, пєлі гімн, крічалі «Слава Українє», но не просілісь. Между тєм, редко кто знал, куда ми іх вєдьом. Просто чувствовалі, что ідут на смерть, ведь ми іх нє ставілі под стєнку, а убівалі так...
-Як це так?
-Очень просто. В то время, когда велі по корідору, обушком білі в потильную часть голови. То получалось класно, почті без крові. Ударіш, потрєпаєтся раз-два і-конец. Обушок держиш в рукаве, оттуда не відно...
Цинічності ката не було меж. Аби хоч десь якийсь нерв сіпнувся на обличчі. З якоюсь особливою насолодою продовжував:
-Я єйо перед тєм, как убіть втройом єщо хотєлі ізнасіловать, рвалась, падло, кусалась. Побілі ми єйо крепко, но не далась. Я повйол єйо по корідору убівать. Она поняла, куда вєду, і крікнула: «Прощайте брати! «Дзвінка» іде на смерть». Повернулась ко мне с нєнавістью, что-то сказала. Шла і пєла.
Дивуючись силі духу цієї закатованої дівчини, кдбіст запитав мене: Ти знаєш, что она пєла? Пєла бендеровскій гімн «Ще не вмерла Україна». Как только она ступіла на каналізаціонную решьотку, с рукава я винул обушок і сільно ударіл єйо. Она упала на колено, с нєнавістью смотрела мне в глаза. Толчком ногі сваліл єйо на решотку каналізації. Она білась, как пойманная риба, хропєла, ізо рта бризгала кров. Ета стерва випачкала мнє сапогі і одежду. Со злобой я наньйос обушком по головє серію ударов, от котрих она заглохла. Помился от крові і мозгов, крепко випіл за упокой хохляцкой сволочі.
Когда всйо било кончено, я нагнулся, чтоби снять наручнікі, і увідєл єйо откритиє глаза, что как-то особенно смотрєлі на меня.
До сіх пор віжу еті глаза...
-Ну, а совість тебе не мучила?-запитав я. 
Какая 'там совесть? Вєдь не только одін я ето делал. Пойдйош после етого хорошенько вип'єш і по совісті. Думаєш мнє даром капітана далі, а премій сколько я получал.
Сколько іх убітих-счйота нету. Совесть тогда не мучіла, молодой бил, а вот сейчас некоторие ночью сняться, особенно ета девка.
Випив склянку горілки і запитав: «Скажи, как мне ізбавітся от нєйо? 
Преследует даже днем. Биваєт іду-она ідйот за мной, оборачиваюсь-нет. Іду-опять она ідйот. Что мне делать?...
Сп'янілий кат повалився на ліжко і захропів.
А я поклявся, що розкажу своїм дітям, внукам, правнукам про цю героїчну дівчину.

P.S. Її подвиг, незламна любов до Вітчизни, до свого Народу, люта ненависть до московських катів дали їй сили до кінця, до останнього подиху бути відданій нації. Думаю, що жодний народ не знайде у своїй історії подібної героїні.

Дорогі українці, не забуваймо ніде і ніколи про славну дочку України гуцулку «Дзвінку».

Моя мрія-збудувати величний пам'ятник героїні, котрий служитиме символом нації в боротьбі за волю".

Йосип Кремінь
Фотография: «ДЗВІНКА ІДЕ НА СМЕРТЬ». Співаючи «Ще не вмерла Україна».
Читайте! Поширюйте!
Ветеран УПА Йосип Кремінь розказав дуже зворушливу, жахливу та одночасно героїчну історію про дівчину, командира жіночого загону УПА, яка героїчно загинула в НКВДистській тюрмі. 
 Оригінальний текст Йосипа Кременя:
Історію загибелі цієї мужньої дівчини я почув від одного з катів колишньої станіславської(нині Івано-Франківськ) тюрми. Час стер з пам’яті прізвище героїні. Але подвиг дівчини залишив у сердці глибокий слід. Десь у 60-хроках я проходив лікування в одному з санаторіїв. Саме там зустрів колишнього ката. Почув від нього цю трагічну історію. Може колись розкриються страшні архіви КДБ, загиблій дівчині буде повернено ім ’я і прізвище, стане відомою історія її боротьби за Україну, за її волю в рядах УПА. А сьогодні нехай буде так, як описую ту страшну правду - без імені героїні.
Щоденно, як тільки приходив мій сусід з обіду, випивав принесену заздалегідь пляшку горілки. Не роздягаючись і не роззуваючись, завалювався в ліжко і хропів-коли до ранку, коли до вечора. Років йому було під сорок, виглядав знищеною алкоголем людиною. Нав’язував компанію до алкоголю. З образою сприймав відмову, кажучи: «Что, піть со мной не хочеш, падло? Да ти знаєш, кто я такой? Со мной генерали счіталісь, а ти піть со мной не хочеш?!» Один раз, сп’янівши, сказав: «Ти знаєш, почему я п’ю? П’ю с тоскі, что-то мучіт меня, сосьот. Перед глазами постоянно люді, которих я лічно убівал».
-І не судили тебе за це?-запитую.
-Нє суділі. Ібо я бил особим человеком.
-Чого людям не розкажеш про кривду, яку робив?-кажу.
-Нельзя, подпіску давал. Я делал то, что пріказивала партія, понял?
Якось, добре випившись, він розповів про вбивство дівчини, яка постійно стоїть йому перед очима.
-Убівать научілся еще в «заградотрядє» под Сталінградом. Расстрелівал разних. Солдат своїх жалко било. А здесь убівать бандеровцєв-одно удовольствіє. Однажди в тюрму прівєзлі красівую молодую девушку. Поймалі стерву бандеровскую в перестрелке. Она уложіла полвзвода наших солдат. Расстрєляв все патрони с автомата, хотела взорваться гранатой, но граната не сработала-взялі жівой...
З його розповіді стало відомо, що дівчина була донькою священика, віком до 22 років. В УПА виконувала обов’язки провідниці жіночої сітки, навіть назвав псевдо-«Дзвінка». Говорив, що дуже була гарна. У пам'яті цього ката збереглись її голубі яскраві очі. Красиве ніжне обличчя. Довгі буйні чорні коси і струнка постать. Одягнута була в коротку шкірянку, в штанах. На ногах мала пасовані чоботи. Такою вона запам'яталась в той час, коли привели її до камери. Сміливість дівчини на допитах дивувала катів. Її відвага не тільки вражала, а й викликала додаткову лють при допитах. Знущанням над нею не було меж. Вона знала, що її вб'ють, тому стійко переносила нестерпні муки, нічого не виказувала.
-Как ми єйо только не мучілі: сначала білі телефоннимі плетнями. Вся кожа на пальцах рук полопалась, когда пріжімали дверью, -смакував подробиці кат.
-Забівалі гвозді в п'яткі. За волоси подвешівалі і так держалі. Кололі грудь, подвешівалі за ногі. Несколько раз теряла сознаніє, но нічого так і нє сказала. Отольйом водой-станет на ногі і кров'ю плюйот нам в ліца. Даже графіном одного стукнула. Потом в наручніках допрашівалі. Тройка осуділа єйо на смерть. Ісполнял приговор я і єщо несколько такіх, как я. В день ми убівалі по десять і більше человек. Ту дєвку-бендеровку убіть било поручено мне. Перед тем, как шол на дєло, випівал грам 200 водкі. Навеселе ето дєло, било дєлать лєгчє.
-Ну і що, ніхто не просився?-спитав я.
-Нєт. Розбітиє, поломанниє шлі, крєстілісь, молілісь, пєлі гімн, крічалі «Слава Українє», но не просілісь. Между тєм, редко кто знал, куда ми іх вєдьом. Просто чувствовалі, что ідут на смерть, ведь ми іх нє ставілі под стєнку, а убівалі так...
-Як це так?
-Очень просто. В то время, когда велі по корідору, обушком білі в потильную часть голови. То получалось класно, почті без крові. Ударіш, потрєпаєтся раз-два і-конец. Обушок держиш в рукаве, оттуда не відно...
Цинічності ката не було меж. Аби хоч десь якийсь нерв сіпнувся на обличчі. З якоюсь особливою насолодою продовжував:
-Я єйо перед тєм, как убіть втройом єщо хотєлі ізнасіловать, рвалась, падло, кусалась. Побілі ми єйо крепко, но не далась. Я повйол єйо по корідору убівать. Она поняла, куда вєду, і крікнула: «Прощайте брати! «Дзвінка» іде на смерть». Повернулась ко мне с нєнавістью, что-то сказала. Шла і пєла.
Дивуючись силі духу цієї закатованої дівчини, кдбіст запитав мене: Ти знаєш, что она пєла? Пєла бендеровскій гімн «Ще не вмерла Україна». Как только она ступіла на каналізаціонную решьотку, с рукава я винул обушок і сільно ударіл єйо. Она упала на колено, с нєнавістью смотрела мне в глаза. Толчком ногі сваліл єйо на решотку каналізації. Она білась, как пойманная риба, хропєла, ізо рта бризгала кров. Ета стерва випачкала мнє сапогі і одежду. Со злобой я наньйос обушком по головє серію ударов, от котрих она заглохла. Помился от крові і мозгов, крепко випіл за упокой хохляцкой сволочі.
Когда всйо било кончено, я нагнулся, чтоби снять наручнікі, і увідєл єйо откритиє глаза, что как-то особенно смотрєлі на меня.
До сіх пор віжу еті глаза...
-Ну, а совість тебе не мучила?-запитав я. 
Какая 'там совесть? Вєдь не только одін я ето делал. Пойдйош после етого хорошенько вип'єш і по совісті. Думаєш мнє даром капітана далі, а премій сколько я получал.
Сколько іх убітих-счйота нету. Совесть тогда не мучіла, молодой бил, а вот сейчас некоторие ночью сняться, особенно ета девка.
Випив склянку горілки і запитав: «Скажи, как мне ізбавітся от нєйо? 
Преследует даже днем. Биваєт іду-она ідйот за мной, оборачиваюсь-нет. Іду-опять она ідйот. Что мне делать?...
Сп'янілий кат повалився на ліжко і захропів.
А я поклявся, що розкажу своїм дітям, внукам, правнукам про цю героїчну дівчину.

P.S. Її подвиг, незламна любов до Вітчизни, до свого Народу, люта ненависть до московських катів дали їй сили до кінця, до останнього подиху бути відданій нації. Думаю, що жодний народ не знайде у своїй історії подібної героїні.

Дорогі українці, не забуваймо ніде і ніколи про славну дочку України гуцулку «Дзвінку».

Моя мрія-збудувати величний пам'ятник героїні, котрий служитиме символом нації в боротьбі за волю".

Йосип Кремінь
Переглядів: 521 | Додав: Ксюша | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 1
1  
Правдива історія...а скільки ще засекречених імен синів та доньок ?

Ім`я *:
Email *:
Код *: